Григорій Квітка - Основ'яненко "Маруся"

Жанр: повість (сентиментально-реалістична, соціально-побутова).
Тема: зображення життя українського селянства, праці, побуту і зви­чаїв народу.
 Ідея: засудження соціальної нерівності, що перешкоджала щасливому життю героїв, уславлення гуманізму, щирості, чесності, доброти, палкого почуття кохання.
 Основна думка: закохані не можуть одружитися через загрозу солдатчини та бідність нареченого.
 Головні герої «Маруся» Маруся — головна героїня, донька
Наума Дрота; Наум Дрот — багатий селянин, батько Марусі;
Настя Дрот — мати Марусі, дружина Наума Дрота;
Василь — наречений Марусі.
 Олена — подруга Марусі.
 Проблематика «Маруся» • батьки і діти;
 • соціальна нерівність;
• життя і смерть;
• пошуки щастя.
 «Маруся» сюжет повісті
Твір починається описом Наума Дрота, багатого й побожного селянина, і його дружини Насті. Автор розповідає про їхню доньку Марусю, роботящу, красиву і покірну дівчину. Зав’язка розпочинається тим, що Маруся іде на весілля, куди її запросили дружкою. Там вона знайомиться із старшим боярином Василем, і між ними майже одразу виникає кохання. Наступного дня Маруся з подружкою Оленою йде на базар, Василь напрошується їх супроводжувати. Дорогою назад Олена повернулася до міста, тож пара на певний час залишилась на самоті. Вони призналися одне одному про свої почуття; того ж дня у них відбулося побачення біля озера. Василь довго відвідував Марусю, і одного дня заслав старостів. Але Наум Дрот відмовив хлопцю, мотивуючи це тим, що його можуть забрати в рекрути. На довгий час закохані розлучаються, згодом Василь з’являється і розповідає, що навчився грамоти, а його хазяїн обіцяв найняти «найомщика», який стане солдатом замість хлопця. Василь ще раз сватається до Марусі і цього разу отримує згоду від її батька. Василь повинен поїхати до Одеси і Москви, тому наречені розлучаються. Маруся сильно тужить без коханого. Утім, більше вони не зустрілися, оскільки одного дня Маруся застудилася, сильно захворіла і невдовзі померла. Василь повернувся у той же день, коли померла його наречена. З туги за нею він іде до монастиря, де став ченцем, але незабаром помер.
 Композиція «Маруся» Будова твору своєрідна, відповідає різким змінам сюжетної лінії. Немає у «Марусі» розподілу повісті на частини, тільки спираючись на зміст, можна виділити три частини:
У першій частині розміщені філософські роздуми автора про сенс життя людини, декларується одна з провідних ідей традиційного народного світогляду — фатальність долі. Тобто життя людини залежить від божої волі (а далі — від бажань начальства), їй треба скорятись, не намагатись щось змінити. Г. Квітка-Основ’яненко пропонує простому селянину спосіб життя раба: багато працюй і не про що не думай. Так живуть Наум і Настя.
 У другій частині розгортаються дії. Деякі сюжетні зміни повісті виглядають штучно, надумано, зате наслідують ідеї, задекларовані у вступі. Вагомими й важливими елементами сюжету стають талановито написані картини природи, описи народних свят і обрядів, колоритні репліки й коментарі.
 Трагічна розв’язка передує епілогу — третій частині повісті. По суті, епілог є повчанням, моралізаторською настановою. Наум і Настя після смерті Марусі їдуть до Василя вже в Києво-Печерський монастир. Василь служить там дияконом. Але вони спізнилися, бо коханий Марусі помер, страждання потроху знищували його душу, а тіло він заморив сам нескінченними постами. Саме третя частина повісті нагадує змістом давньоруський жанр — житійний (опис життя й мук святих). Такі аналогії у повісті цілком виправдані.
 Жанр релігійної літератури, її морально-дидактичні настанови були дуже близькі авторові. Експозиція: знайомство з героями твору — родиною Дротів, які жили, віруючи в Бога. Зав’язка: зустріч Марусі з Василем, їх кохання з першого погляду
. Кульмінація: смерть Марусі, її поховання.
 Розв’язка: страждання Василя — ченця в монастирі, його смерть через тугу за милою.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/marusya-kvitka-osnov-yanenko-analiz/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua

Герта Мюллер "Гойдалки дихання"

Герта Мюллер (нар. 1953 р.) — німецька письменниця з румунським корінням, лауреат багатьох престижних літературних нагород та Нобелівської премії з літератури 2009 року. Одна з головних тем її творів — повоєнні долі німецької меншини Румунії. Цій темі присвячений і роман «Гойдалка дихання», що перекладений українською мовою вперше.
На початку 1945-го Леопольда Ауберга, як і багатьох румунських німців, вивезли на примусові роботи в Україну. Що чекало їх у майбутньому — ніхто й уявити собі не міг. Леопольд тоді добре запам'ятав прощальні слова своєї бабусі: «Я знаю, ти повернешся». Ці слова супроводжували його усі жахливі роки у таборі, вони протидіяли «янголу голоду», що завжди кружляв довкола, і тримали хлопця у житті. Він повернувся додому, та це було повернення в інший світ, не в той, що він пам'ятав і де йому вже не було місця.

Оксана Сайко "Кав'ярня на розі"

         Чи повинні зникати забуті книжки?

( Оксана Сайко «Кав’ярня на розі»)

Cомерсет Моем писав: «Те, що юність завжди щаслива, - це ілюзія тих, хто давно розлучився з юністю». Юнацький вік – це вік суперечностей. Ще Cухомлинський В.О. виокремлював характерні для цього періоду «глибоке прагнення докласти в самовихованні вольових зусиль і водночас недовірливе ставлення до конкретних прийомів самовиховання, що їх пропонують вихователі:чуйність, сприйняття до моральної оцінки своєї особистості з боку колективу і – прагнення показати свою байдужість до цієї оцінки, діяти по – своєму;прагнення до ідеалу й принциповості у великому і безпринципність у малому». У ранньому юнацькому віці людина серйозно замислюється над сенсом життя, своїми перспективами, майбутнім, особистими життєвими цілями, життєвим шляхом. Поступово з мрії, для якої все можливо, та ідеалу, часто недосяжного зразка, починають вимальовуватися більш чи менш реалістичні плани дійсності.

Усвідомлення плину часу спонукає юну особистість до самооцінки, перегляду засвоєних у дитинстві цінностей, розуміння вічних цінностей (добра, зла, щастя і нещастя, значущого і незначущого, справедливості і несправедливості, краси і потворності, творчості і рутинності тощо), осмислення життєвих суперечностей, криз та успіхів власного розвитку. У цьому віці молоді люди схильні до переосмислення художніх цінностей та ідеалів. (2,с. 98)^[1]

Як і в підлітковому віці, у юнаків та дівчат теж виникає багато запитань, проблем, вирішенням яких вони мають займатися самостійно. І, звичайно, шукають порадника. Добре, якщо поряд старша людина, до слів якої вони дослухаються. Але нерідко таких людей поряд немає. І тут у нагоді стає книга: книга – порадник, книга – вчитель, книга – путівник. На превеликий жаль, ми помічаємо, що молодь дуже мало читає. За даними соціологічних досліджень для 73 % населення країни читання не є провідним інтересом, а кожний четвертий українець не відкриває книгу взагалі.^[2]   

Підвищити інтерес до книги може сама книга! Саме такою є книга Оксани Сайко «Кав’ярня на розі». Оксана Сайко народилася 1 січня 1976 року у містечку Скалат, що на Тернопільщині. Майбутня письменниця вже після закінчення школи мріяла стати журналістом. Але не так сталося, як гадалося. Батьки доньки дуже хотіли бачити її лікарем у майбутньому, тож, дослухаючись їх порад, Оксана вступила до Львівського державного медичного коледжу.

Отримавши диплом медика , дівчина вирішила повернутися у минуле і пішла здобувати  другу вищу освіту до Львівського національного університету ім. Івана Франка на факультет журналістики.

Працювала письменниця у багатьох виданнях, наприклад, «Літературний Львів», а у виданні «Арка» була редактором сторінки «Культура». Сьогодні ж дописує у газети «Україна молода», «Літературна Україна», співпрацює з журналом для підлітків «Сто талантів», публікується на офіційному  сайті Української Греко – Католицької Церкви ( рубрика «Визначні особи Церкви  ХХ ст..») .  Також Оксана Сайко має кілька нагород, зокрема, вона дипломант літературного конкурсу «Гранослов – 2006», переможець конкурсу на найкращу повість від журналу «Дніпро» 2009 року (повість «Волоцюги»), книга письменниці «Новенька та інші історії» увійшла до «Книги року ВВС – 2012».

Оксана дуже різностороння особистість, ось що вона говорить про свої захоплення в інтерв’ю для журналу «ВВС – Україна»: «Дуже люблю оперу, класичну музику, балет, часто буваю в театрі. Але разом з тим люблю експериментування в мистецтві, те, що ламає якісь його академічні канони й стереотипи, й утверджує свободу якогось нового стилю. Зокрема захоплююсь виставами Романа Віктюка. Багато читаю.

Люблю стильне і мудре кіно, яке здатне мене вразити і наповнити. Останнім часом відкриваю для себе історію кінематографа, переглядаючи старі фільми, починаючи від німого кіно й експресіонізму. З великим задоволенням переглядаю фільми Кустуріце, фільми з Іваном Миколайчуком. Особливо мене вражає Фелліні.

Подобається подорожувати, пізнавати щось нове – від краєвидів, історії, культури і кухні до спілкування з людьми. Люблю блукати на самоті старими вуличками Львова і думати, перебувати десь серед природи з близькою мені людиною, у бабусиному селі, з яким пов’язані найкращі спогади дитинства».

Твори Оксани Сайко цікаві, самобутні, неповторні, особливі. Серед них виокремлюється повість про безмежну любов до книг, про те, як знайти себе у житті, як бути щасливим – «Кав’ярня на розі». Є книги, до яких хочеться повертатися знову і знову. У них ти знаходиш для себе певний сенс або вони чіпляють і не відпускають. Вони радують, втішають, змушують співпереживати.

Події, що описані в книзі, пов’язані з кав’ярнею. Місто, в якому живуть наші герої, пахне кавою, а тому до нього завжди хочеться повертатися: «у цьому місті запах кави відчутно найкраще… жодне місто так не пахне» (5,с.7). У кав’ярні спокійно і затишно, а привітний персонал завжди радо зустрічає своїх гостей, які найчастіше потребують посмішки та доброго слова. Місто Лідки , головної героїні повісті, пахне й дощами. Так сказав Арсен. Щоправда , тоді Лідка не знала, що то Арсен. А потім він поцупив у неї книжку. Зрештою, так все і почалося.

Молода і допитлива Лідка підпрацьовує у кав’ярні свого дядька кельнеркою. Вона приїхала до міста, щоб втілити батькову мрію стати економістом. Батькову – бо власної мрії поки не мала. Як і перед кожним підлітком, перед нею постало питання : куди вступати після закінчення школи, який фах обрати? Це надзвичайно турбує дівчину, адже від цього залежить її подальше життя. А батьки , замість допомогти школярці у нелегкому виборі, насаджують власні мрії і бажання. Ліда, щоби догодити своєму батькові, завжди намагається бути такою,якою він прагне її бачити, а не такою, якою вона є насправді. Це позбавляє дівчину душевної рівноваги. Та ж хіба діти повинні заслуговувати любов батьків? Виявляється, що не все так гладко у її стосунках із батьком. «Батьки часто вважають дітей своїм продовженням, хочуть виправити за допомогою них свої помилки, виконати свої бажання, зробити те, чого не встигли чи не спромоглися. Відтак не надто допитуються, чи їхнім дітям це насправді потрібно….» (5,с.20). Лідка відвідує ненависні їй уроки математики, щоб заспокоїти тата, але справді щасливою почувається, коли спілкується з відвідувачами кав’ярні. Вона залюбки спостерігає за людьми і таким чином пізнає їх. Бо кожна людина – то цілий світ, «особливий, складний, світло – темний і кольоровий водночас, сповнений своїх таємниць» (5,с. 29) То що ж таки вирішить дівчина – здійснити батькову мрію чи обрати свою?

В один із дощових днів до кав’ярні навідується немолодий чоловік, який привертає увагу своїм старомодним капелюхом та дивною поведінкою. Знайомство з ним розкриває цілу історію. Він колекціонує забуті книжки, яких уже ніхто не видає і ніхто не читає. Часом йому навіть доводиться цупити такі книги, щоб поповнити свою колекцію. Він їх «рятує» від остаточного забуття. У нього назбиралась уже досить велика бібліотека.

Дядько Роман розказав дівчині, що вони з Арсеном колись були друзями. А потім закохалися в одну дівчину, і вона вибрала Арсена. Дядько не знає, що було потім. Лідка хоче знайти Арсена, щоб дізнатися подальші дії і повернути книгу, яку той у неї поцупив у кав’ярні. Арсен зустрічає Лідку на вулиці. Після цієї зустрічі вона часто його провідує. Лідка також краде книжку в Арсена – з благородною метою: хоче зблизити його з дівчиною, якій він колись цю книгу подарував і про яку говорив дядько Роман. Але виявляється, що Ілона вже померла.

Щоб повернути своєму життю сенс і подарувати знайденим книжкам нове життя, Арсен збирається заснувати бібліотеку забутих книжок, а Лідка йому допомагає. Вони нарешті щасливі! Дівчина розуміє, що, хоч вона і пообіцяла татові стати економістом, вона цього не зробить. Математика не захоплює її так, як її репетиторку, а її справжнє захоплення – це книжки.

Головна героїня – пречудовий спостерігач, але їй нестримно хочеться чимось допомогти хоча б комусь. Її увага до деталей варта особливого схвалення, бо разом із героїнею читач вчиться розуміти душу людини. Вона читає людей, ніби книжки, точніше,вчиться такому читанню, бере собі частинку чужого життя і досвіду. Може, і в цьому полягає її місія? Але дівчина не розуміє цього. Вона – посередник, яка понад усе прагне змінити долю інших людей на краще, допомогти, втішити і запевнити, що все буде добре. Постійні відвідувачі кав’ярні нарешті щасливі. У них теж сталися зміни. Отець – богохульник збирає старі ікони. Поет - невдаха надрукував свою книжку і перестав бути невдахою. Мірка нарешті засміялася. А кухарка Неля починає зустрічатися з учителем музики, якому подобається і Нелька, і її юшка. Головне, що синові Нельки , Юркові, також сподобався вчитель музики. Він навіть збирається грати на флейті.

Час дії – не пізніше кінця ХХ століття, бо у цьому світі немає місця новітнім винаходам техніки, а спілкування майже повністю живе. Тут не зустріти соціальних мереж чи мобільних телефонів, але це додає книзі атмосфери вінтажу й акцентує увагу на психологічній стороні та людських стосунках.

Кав’ярня на розі – це міфологічне перехрестя, де сходяться долі. Іноді здається, що час у приміщенні кав’ярні тече інакше, він магічний і має зовсім не такі характеристики, до яких ми звикли. Тим паче, що власник кав’ярні – людина щаслива, бо ризикнула займатися тим, що любе її серцю і приносить втіху.

Саме у таких місцях можна говорити про життя, краще розуміти себе, а образи не викликають несприйняття. Тому не дивуєшся, коли герої розмовляють про те, чим пахнуть міста, їхню енергетику і самобутність. Водночас кав’ярня знаходиться поза часом, і свої головні вчинки люди мають здійснювати за її межами. Це потрібно для того, щоб у власних очах стати особистістю, знайти себе у житті. Вчинок – це крок уперед, хоча головна героїня не відразу зважується на нього.

Читаючи цю книжку,  відчуваєш запах кави і дощу ( у творі панує осінь), записуєш мудрі думки, на які натрапляєш. Лідка , колекціонер книжок, поет – невдаха, дядько Роман та інші – філософи, які досліджують цей світ і помічають в ньому певні закономірності. Хоча все-таки найуживанішим словом є «іноді»: це свідчить про непересічні ситуації, що нечасто повторюються. Ось кілька цитат: « Іноді невідомі автори бувають цікавішими, ніж відомі. Бо ти не знаєш, чого від них чекати. Це завжди схоже на маленьке відкриття, яке немовби належить тільки тобі», «Іноді люди полюбляють створювати собі якісь перешкоди», «Усім у житті керує випадок. Він іноді може бути справедливим, а іноді сліпим», «Як каже дядько Роман, іноді варто ризикувати, щоб не жалкувати про втрачений шанс», «Чому іноді наші почуття є настільки незбагненними? Майже як поезія…».

Коли закінчуєш читати книгу, починаєш розуміти, що люди часом бувають дуже самотніми, навіть якщо мають друзів. Їм бракує любові та розуміння, вони закриваються у собі. Від цього у них виникає багато проблем.

Оксана Сайко торкається проблем, які турбують юну душу дівчини. Це тема забутих книжок, загублених ікон, видання книжок, які не розраховані на масового читача, проблеми батьків і дітей, проблеми нереалізованості, надмірного фанатизму. Авторці чудово вдається передати внутрішній світ дівчини з її переживаннями, ваганнями, хвилюваннями. Хоча Ліда із юних років є досить самостійною, розумною, розважливою, але все-таки вона ще дитина і замало власного досвіду. А тому потребує любові, підтримки, розуміння. В неї добре серце й відкрита душа. Вона вміє співчувати і чути інших людей. А ще зі своєю дитячою щирістю намагається допомогти. Дорослі кав’ярні часто стають не найкращим прикладом для дівчини, але таким потрібним, щоб зрозуміти це життя.

Коли перегортаєш останню сторінку «Кав’ярні на розі», розумієш, що люди – ті ж  самі книги, які можна читати. Розумієш, що кожна людина – то є окремий всесвіт: самобутній, неповторний, зі своїми прагненнями та мріями.

Особливе місце у творі займає тема любові до книги. Найкраще про це могла сказати лише авторка, тому пропоную вашій увазі декілька цитат із повісті Оксани Сайко «Кав’ярня на розі»:

«Уже біля самої кімнати, що слугувала в цьому домі бібліотекою, на мене війнув якийсь особливий запах, притаманний тільки їй.

Переступивши поріг, я мaло не скрикнула. Мені перехопило подих від захвату: я ще в житті не бачила такої кількості книжок!» (5,с. 45)

   «Чи можеш ти по-спрaвжньому володіти книжкою? Чи маєш ти на неї вплив? Чи в змозі щось у ній змінити? Ці запитання здаються безглуздими, чи не так? Але чи завжди можеш ти перерости книгу і осягнути її цілком? Іноді так. Але є книжки, які тебе не відпускають…. У міру твого розвитку вона відкриває тобі все більше й більше своїх смислів, того, що ти вже готовий осягнути, і чого не помічав у ній досі. Проте завжди залишається і щось неохоплене, якась маленька таємниця, яку тобі ще тільки належить пізнати. Отже, це вона, книжка, дивним чином володіє тобою! Тому ця бібліотека не належить нікому. Мені просто пощастило правдами й неправдами зібрати ці книжки, отримати їх, пізнати й не більше.» (5,с. 48)

« Дивно, — сказалa я, — що деякі книжки приречені канути у небуття… І чому так трапляється? Одні залишаються, а інших забувають, згодом вони зникають зовсім… Може, це книжки, що не мають справжньої цінності, може, вони не вартують того, щоб залишитися з нами назавжди? Тому так і стається?

Колекціонер промовив:

— Це не завжди так. Я теж колись вважав, що провидіння мудре і справедливе, що йому властиві справжні естетичні чуття і вишуканий смак, що воно вберігає усе найкраще і найбільш гідне. Нездари щезають, а генії живуть вічно… Тепер я не маю такої певності.

Бо існують ще й невизнані генії, які є незнаними і назавжди втраченими для нас! І тут усе зaлежить від простого випадку. Я знаю одного поета, найкращого

перекладача сонетів Шекспіра, якого і досі належно не оцінено, тому він потерпає від бідності в якомусь селищі. Сумно, чи не так? Справді, парадоксально — багато вартісного й цікавого кудись раптом зникає, а посередність та тривіальність

тріумфують, розігріваючи й плекаючи ниці інстинкти! Коли те, чого й близько не можна пускати до літератури, раптом бере гору…» (5, с.49)

« Кожну книжку, яку, незважаючи на її зміст, хоч раз прочитали, якою захоплювалися, а значить — відчували в такій літературі потребу, варто зберегти. Хоча б для історії. Це навіть дуже важливо!» (5, с.50)

«Пусте, будь-хто може висловлюватися щодо поезії і мистецтва загалом, коли воно його зачепило. Головне бути щирим. І не обов’язково при цьому бути знавцем, критиком чи професором.» (5,с. 55)

«Коли поезія здається чимсь незбагненним і ти дивуєшся їй, тоді, мабуть, вона справжня, — заговорила я. — У справжній поезії немає місця для брехні та фальші. Інакше вона не вразить, не торкнеться душі.» (5,с. 57)

І наостанок. Працюючи над даною статтею, я, як і всі сучасні люди, звернулася до Інтернет-сторінок. «Забиваючи» у пошуковик питання , що стосуються книги, її ролі у житті людини, найтоповіші книги сучасності та інше, я натрапила на дуже цікаву сторінку у «Фейсбуці». Виявляється, є в Україні люди, які намагаються теж зібрати та розповсюдити «забуті» книги! Та, звичайно, з допомогою мережі Інтернет розповсюдити, обмінятися, купити, поспілкуватися про ту чи іншу книгу набагато простіше, ніж це було яких років 15 тому. Можна скачати електронну версію улюбленої книги, але багато хто надає перевагу паперовому варіанту. Тому прочитані – закинуті - забуті книги повинні знаходити свого нового власника.

Книгу Оксани Сайко «Кав’ярня на розі» раджу прочитати не лише підліткам, юнакам та дівчатам. Багато корисного для себе можуть почерпнути й батьки, які виховують майже дорослих дітей. Адже дуже часто і їм потрібна порада. Можливо, на своїх дітей вони зможуть подивитися з іншого боку.

Читаймо і стаємо мудрішими .

---

^[1]  Власова Л.П. Творчество юных. – Л. – 1997. – 214с

2. http://www.slideshare.net/yunilibr/ss-34614596

^[2]3. Сухомлинського В. Л. Про виховання. М ;, +1982.

Валентина Мастєрова "Суча дочка"

 "Не та мати, що народила, а та, що виховала". Незважаючи на сором, зневагу, докори, неприйняття оточуючими, головна героїня виховувала чужу дитину. Нікому про це не казала. Життя було надто складним і несправедливим до жінки. 

"Фортеця для серця" Олена Печорна"

Присвячую своєму батькові Штупуну Віктору Семеновичу

Маленька дівчинка сумує за татком, яким ти вже ніколи не зможеш бути…

Той, хто кохає, бачить серцем, а не очима. Оточіть серце мурами — і воно забуде, що таке любов… або навчиться бачити крізь стіни.

Башар ібн Бурд

Чи буває боляче небу? 

 Є книги, які боляче читати. Боляче до щему, до крику. До ледь тамованих ридань і майже невидимих сліз у куточках очей. І здебільшого це — вартісні книги. Справжні. Це не просто складені докупи слова, це дзеркало, у якому відбивається реальність, і водночас — сон, у здійснення якого віриш, мов у казку дитинства, щиро і самовіддано. Ці книги, як скальпель хірурга, ріжуть заради одужання. І їх мало, як і всього істинного. Але вони є.

Одну з таких книг ви зараз тримаєте в руках.

Творчість Олени Печорної нагадує народження нової зірки. Ось він, потужний спалах — і сяйво, чарівне і містичне, від якого несила відвести очей. Так, як пише вона, в українській літературі не пише ніхто. Молоду авторку часто порівнюють з різними відомими сучасними письменниками, що, як на мене, не має жодного сенсу — пані Олена цілком самобутня, її авторський стиль, упізнаваний ще з часів дебютної «Грішниці», якщо й змінився, то лише на краще. І пише вона ніжно про болісні речі. Глянеш на фото авторки — відразу й не скажеш, що ця гарненька жінка може писати так, з надривом, на вищій ноті, не збиваючись, не фальшивлячи… Олену Печорну тільки очі виказують. Трохи втомлені, мудрі й дещо сумні. У людей, які добре пізнали життя, позирк часто буває сумним.

«Фортеця для серця» — це роман-картина. Роман-шедевр, намальований вітром, що кудлатим псом тулиться тобі до ніг. У ньому немає карколомних поворотів сюжету, нереальних красунь чи голлівудських мачо. Навіть місце дії — село Бувальці — точнісінько таке, як тисячі інших сіл по всій Україні. Просто йому пощастило з учителькою малювання.

У «Фортеці для серця» головною героїнею є любов. А головним героєм, напевне, прощення. Ви не знайдете тут однозначних оцінок чи чорно-білих барв. Леся Райська, художниця «з виразними очима кольору зрізаного стебла» уміє малювати все. Під її пензлем оживає зима, вона може викликати сніг і намалювати дощ, і вітер, і найзаповітнішу мрію. Сирота, яку виховала бабуся, вона щедро повертає душевне тепло й піклування всім, хто про неї дбає: бабі Зої, тітці Дусі, своїм подругам, — і не тому, що повинна, — вона просто не може інакше. Її щире серце, як камертон, що звучить від щастя й від біди, чує і добро, і зло і стає еталоном найчистішого звуку саме тоді, коли його зачіпає кохання. Самопожертва Лесі не вимушена, не вимучена — це спосіб її буття. Люби того, хто любить тебе. Скажете, так має бути? Звісно. Але ж нечасто так буває насправді.

За божественний талант дехто вважає Лесю відьмою, та вона на те не зважає. Рятує життя незнайомцю картиною, вичакловує собі Вовка з людськими очима, мріє і страждає, знаходить друзів — і живе. Повнокровним життям, з усією його трагічною красою, із втратами та здобутками, з помилками та відступами. Леся знає, що перманентного щастя не існує. Вона це відчуває, і водночас — вона щаслива зажди. Вона має сім’ю і покликання і не грішить перед Богом, не закопує в землю свій талант у гонитві за грошима. Вона завжди лишається собою. Не руйнуючи, не фальшивлячи, вона створює інший світ — прекрасний і чистий, як вона сама.

Любов, стверджує авторка «Фортеці для серця», це не лише коли голі тіла, а коли й душі — голі. Я не можу з цим не погодитися. Бо насправді таке воно і є, істинне кохання. Без масок і захисних обладунків, без мурів, якими ми оточуємо серце, аби не скніло, аби не обпеклися, аби не плакали… Це так по-людськи і так природно — намагатися уникнути болю. І так само безнадійно, як уникати спроб дихати, навіть якщо навкруги задимлене повітря. Рано чи пізно усе одно доведеться вдихнути на повні груди, і варто знати, що повітря наших почуттів створюємо ми самі. Будемо ненавидіти — доведеться повсякчас дихати отруйними випарами.

Тож давайте навчимося прощати. Це найскладніша наука на світі. Але воно того варте.

І — так, небу буває боляче.

Адже небо живе.

Наталка Шевченко

Гарпер Лі "Убити пересмішника"

Сучасна американська письменниця Гарпер Лі (народилася 1927 року) за фахом юрист. І герої її роману так чи інакше зв'язані з боротьбою за права кожної чесної людини — незалежно від кольору її шкіри — за право на спокійне життя, на працю, відпочинок. 
Адвокат Аттікус Фінч, справедлива і чесна людина, не тільки захищає ці права на суді, він намагається прищеплювати своїм землякам і передусім молоді почуття поваги до людських прав. Він виховує своїх дітей чесними і мужніми, непримиренними до будь-якого пригноблення людини людиною, до всякого насильства і несправедливості. 
Дія твору розгортається в невеличкому американському містечку у середині 30-х років, але проблеми, порушені в ньому, виходять далеко за межі цього містечка, вони набувають загальнолюдського значення. Вони не застаріли й сьогодні. 
Роман «Убити пересмішника...» перекладено більш як на десять мов світу. 

Цитати

•  Юристи, певно, теж були колись дітьми
• Я не любила читати, аж поки не злякалася думки, що все це може скінчитися. Припустімо, вам не подобпється дихати, а спробуйте-но не дихати
• Ти ніколи не зрозумієш людину, поки не подивишся на речі її очима. (…) … поки не влізеш у її шкіру і не походиш в ній.^[3] — Аттікус
• …) це справді погано. Та коли чоловік, одержавши грошову допомогу, пропиває її, діти його плачуть, бо вони голодні, то думаю, що у нашому округу не знайдеться землевласника, який пошкодував би для них дичину, навіть якщо б їхній батько здобув її незаконно. (…) такий уже він є, і ніщо його не змінить. Сподіваюся, ти розумієш, що діти тут не винні?
• (…) одначе, плентаючись у ярмі педагогічної системи Мейкомбського округу, відчувала, що мене обкрадають. Хоч я й не розуміла, що до чого, кому потрібні дванадцять років безпросвітної нудьги в школі
• Шостий клас сподобався Джемові з самого початку; він захопився короткою історією Єгипту та, бувало, немало дивував мене, зображуючи єгиптян: випрямиться, мов жердина, і йде — одну руку витягне вперед, другу — закладе за спину, ступні ставить одна за одною. Твердив, що саме так ходили єгиптяни. Незрозуміло тоді, зауважила я, як вони могли щось робити; і Джем пояснив, що вони зробили набагато більше, ніж американці: винайшли туалетний папір і вічне базальмування. Що б з нами сталося, якби не вони? Аттікус сказав мені: відкинь прикметники, і залишаться факти
• (…) коли дитина щось питає, ради бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику
• Всі діти — рано чи пізно — захоплюються лайливими словами, а потім, коли бачать, що на них не зважають, це захоплення минає. Не минає запальність
• Нормальні люди ніколи не пишаються своїми талантом
• Це їхнє право, і їхню думку треба поважати (…). Але для того, щоб жити по совісті з іншими людьми, я повинен жити в злагоді з власною совістю. Діяти по совісті не завжди означає погоджуватися з думкою більшост
• Я хотів, щоб ти уважніше придивився до неї, хотів, щоб ти побачив справжню мужність, щоб переконався, що не обов'язково мати в руках рушницю. Справжня мужність — це коли ти знаєш наперед, що не переможеш, а все одно борешся, борешся до кінця. Рідко перемагаєш, а все-таки часом перемагаєш
• …) чоловікам мистецтво витонченного виховання непідвладне — тут потрібна жінка
• (...)перш ніж подивитися на когось, Джем завжди дивиться на мене, а я намагаюсь жити так, щоб мені не соромно було подивитися в очі синові...Якщо зараз я дозволю собі щось таке, то вже не зможу, як раніше, спокійно зустріти його погляд, отже, я втрачу сина.

Василь Кожелянко "Срібний павук"

Новий роман творця жанру «українська альтернативна історія» здивує поціновувачів його прози цікавим поєднанням іронічного ставлення до найменших подробиць життя Чернівців 1939 року з несподіваними візіями культур інших країн та народів, віднайденими автором у маловідомих книжках. Ретро-детектив густо приперчений своєрідним гумором, присмачений соковитою буковинською говіркою та ароматизований стосунками у любовному трикутнику. В оформленні книжки використані світлини довоєнних Чернівців, сповнені ностальгії за своєрідним «букетом культур», згадувати який і приємно, і щемко водночас.

Після «Тероріуму» він написав роман «Срібний павук»... Насправді це була спроба вирватися із зачарованого кола сюжетної мультиплікації з однаково програшним для «України» фіналом. Попри те що тут також в'юниться в минувшину його «фірмова» масонсько-містична нитка, а на марґінесах сюжету виникають помітні історичні постаті (цього разу — Алістер Кроулі, Мірча Еліаде та Олександр Олесь), цей твір став справжньою, не постмодерністською, ностальґією автора за передвоєнними Чернівцями.

»

— Констянтин Родик

Неперевершена атмосфера Чернівців, говір, традиції, зібрання різних культур- і все це в детективному жанрі!

Ерік Сігал "Історія одного кохання"

Роман сучасного американського письменника про зворушливе кохання студента, сина мільйонера, до дочки бідного італійського емігранта. Побравшись, молодята живуть у скруті, проте вони щасливі. Здається, ніщо не може їх розлучити. І справді, розлучає їх лише трагічна смерть Дженні. Раджу подивитися й фільм.