Чи повинні зникати забуті книжки?
( Оксана Сайко «Кав’ярня на розі»)
Cомерсет Моем писав: «Те, що юність завжди
щаслива, - це ілюзія тих, хто давно розлучився з юністю». Юнацький вік – це вік
суперечностей. Ще Cухомлинський В.О. виокремлював характерні для цього періоду
«глибоке прагнення докласти в самовихованні вольових зусиль і водночас
недовірливе ставлення до конкретних прийомів самовиховання, що їх пропонують
вихователі:чуйність, сприйняття до моральної оцінки своєї особистості з боку
колективу і – прагнення показати свою байдужість до цієї оцінки, діяти по –
своєму;прагнення до ідеалу й принциповості у великому і безпринципність у
малому». У ранньому юнацькому віці людина серйозно замислюється над сенсом
життя, своїми перспективами, майбутнім, особистими життєвими цілями, життєвим
шляхом. Поступово з мрії, для якої все можливо, та ідеалу, часто недосяжного
зразка, починають вимальовуватися більш чи менш реалістичні плани дійсності.
Усвідомлення плину часу спонукає юну особистість
до самооцінки, перегляду засвоєних у дитинстві цінностей, розуміння вічних
цінностей (добра, зла, щастя і нещастя, значущого і незначущого, справедливості
і несправедливості, краси і потворності, творчості і рутинності тощо),
осмислення життєвих суперечностей, криз та успіхів власного розвитку. У цьому
віці молоді люди схильні до переосмислення художніх цінностей та ідеалів. (2,с.
98)[1]
Як і в підлітковому віці, у юнаків та дівчат теж
виникає багато запитань, проблем, вирішенням яких вони мають займатися
самостійно. І, звичайно, шукають порадника. Добре, якщо поряд старша людина, до
слів якої вони дослухаються. Але нерідко таких людей поряд немає. І тут у
нагоді стає книга: книга – порадник, книга – вчитель, книга – путівник. На
превеликий жаль, ми помічаємо, що молодь дуже мало читає. За даними
соціологічних досліджень для 73 % населення країни читання не є провідним
інтересом, а кожний четвертий українець не відкриває книгу взагалі.[2]
Підвищити інтерес до книги може сама книга! Саме
такою є книга Оксани Сайко «Кав’ярня на розі». Оксана Сайко народилася 1 січня
1976 року у містечку Скалат, що на Тернопільщині. Майбутня письменниця вже
після закінчення школи мріяла стати журналістом. Але не так сталося, як
гадалося. Батьки доньки дуже хотіли бачити її лікарем у майбутньому, тож,
дослухаючись їх порад, Оксана вступила до Львівського державного медичного
коледжу.
Отримавши диплом медика , дівчина вирішила
повернутися у минуле і пішла здобувати
другу вищу освіту до Львівського національного університету ім. Івана
Франка на факультет журналістики.
Працювала письменниця у багатьох виданнях,
наприклад, «Літературний Львів», а у виданні «Арка» була редактором сторінки
«Культура». Сьогодні ж дописує у газети «Україна молода», «Літературна
Україна», співпрацює з журналом для підлітків «Сто талантів», публікується на
офіційному сайті Української Греко – Католицької
Церкви ( рубрика «Визначні особи Церкви
ХХ ст..») . Також Оксана Сайко
має кілька нагород, зокрема, вона дипломант літературного конкурсу «Гранослов –
2006», переможець конкурсу на найкращу повість від журналу «Дніпро» 2009 року
(повість «Волоцюги»), книга письменниці «Новенька та інші історії» увійшла до
«Книги року ВВС – 2012».
Оксана дуже різностороння особистість, ось що
вона говорить про свої захоплення в інтерв’ю для журналу «ВВС – Україна»: «Дуже
люблю оперу, класичну музику, балет, часто буваю в театрі. Але разом з тим
люблю експериментування в мистецтві, те, що ламає якісь його академічні канони
й стереотипи, й утверджує свободу якогось нового стилю. Зокрема захоплююсь
виставами Романа Віктюка. Багато читаю.
Люблю стильне і мудре кіно, яке здатне мене
вразити і наповнити. Останнім часом відкриваю для себе історію кінематографа,
переглядаючи старі фільми, починаючи від німого кіно й експресіонізму. З
великим задоволенням переглядаю фільми Кустуріце, фільми з Іваном Миколайчуком.
Особливо мене вражає Фелліні.
Подобається подорожувати, пізнавати щось нове –
від краєвидів, історії, культури і кухні до спілкування з людьми. Люблю блукати
на самоті старими вуличками Львова і думати, перебувати десь серед природи з
близькою мені людиною, у бабусиному селі, з яким пов’язані найкращі спогади
дитинства».
Твори Оксани Сайко цікаві, самобутні,
неповторні, особливі. Серед них виокремлюється повість про безмежну любов до
книг, про те, як знайти себе у житті, як бути щасливим – «Кав’ярня на розі». Є
книги, до яких хочеться повертатися знову і знову. У них ти знаходиш для себе
певний сенс або вони чіпляють і не відпускають. Вони радують, втішають,
змушують співпереживати.
Події, що описані в книзі, пов’язані з
кав’ярнею. Місто, в якому живуть наші герої, пахне кавою, а тому до нього
завжди хочеться повертатися: «у цьому місті запах кави відчутно найкраще… жодне
місто так не пахне» (5,с.7). У кав’ярні спокійно і затишно, а привітний
персонал завжди радо зустрічає своїх гостей, які найчастіше потребують посмішки
та доброго слова. Місто Лідки , головної героїні повісті, пахне й дощами. Так
сказав Арсен. Щоправда , тоді Лідка не знала, що то Арсен. А потім він поцупив
у неї книжку. Зрештою, так все і почалося.
Молода і допитлива Лідка підпрацьовує у кав’ярні
свого дядька кельнеркою. Вона приїхала до міста, щоб втілити батькову мрію
стати економістом. Батькову – бо власної мрії поки не мала. Як і перед кожним
підлітком, перед нею постало питання : куди вступати після закінчення школи,
який фах обрати? Це надзвичайно турбує дівчину, адже від цього залежить її
подальше життя. А батьки , замість допомогти школярці у нелегкому виборі,
насаджують власні мрії і бажання. Ліда, щоби догодити своєму батькові, завжди
намагається бути такою,якою він прагне її бачити, а не такою, якою вона є
насправді. Це позбавляє дівчину душевної рівноваги. Та ж хіба діти повинні
заслуговувати любов батьків? Виявляється, що не все так гладко у її стосунках
із батьком. «Батьки часто вважають дітей своїм продовженням, хочуть виправити
за допомогою них свої помилки, виконати свої бажання, зробити те, чого не
встигли чи не спромоглися. Відтак не надто допитуються, чи їхнім дітям це
насправді потрібно….» (5,с.20). Лідка відвідує ненависні їй уроки математики,
щоб заспокоїти тата, але справді щасливою почувається, коли спілкується з
відвідувачами кав’ярні. Вона залюбки спостерігає за людьми і таким чином пізнає
їх. Бо кожна людина – то цілий світ, «особливий, складний, світло – темний і
кольоровий водночас, сповнений своїх таємниць» (5,с. 29) То що ж таки вирішить
дівчина – здійснити батькову мрію чи обрати свою?
В один із дощових днів до кав’ярні навідується
немолодий чоловік, який привертає увагу своїм старомодним капелюхом та дивною
поведінкою. Знайомство з ним розкриває цілу історію. Він колекціонує забуті
книжки, яких уже ніхто не видає і ніхто не читає. Часом йому навіть доводиться
цупити такі книги, щоб поповнити свою колекцію. Він їх «рятує» від остаточного
забуття. У нього назбиралась уже досить велика бібліотека.
Дядько Роман розказав дівчині, що вони з Арсеном
колись були друзями. А потім закохалися в одну дівчину, і вона вибрала Арсена.
Дядько не знає, що було потім. Лідка хоче знайти Арсена, щоб дізнатися подальші
дії і повернути книгу, яку той у неї поцупив у кав’ярні. Арсен зустрічає Лідку
на вулиці. Після цієї зустрічі вона часто його провідує. Лідка також краде
книжку в Арсена – з благородною метою: хоче зблизити його з дівчиною, якій він
колись цю книгу подарував і про яку говорив дядько Роман. Але виявляється, що
Ілона вже померла.
Щоб повернути своєму життю сенс і подарувати
знайденим книжкам нове життя, Арсен збирається заснувати бібліотеку забутих
книжок, а Лідка йому допомагає. Вони нарешті щасливі! Дівчина розуміє, що, хоч
вона і пообіцяла татові стати економістом, вона цього не зробить. Математика не
захоплює її так, як її репетиторку, а її справжнє захоплення – це книжки.
Головна героїня – пречудовий спостерігач, але їй
нестримно хочеться чимось допомогти хоча б комусь. Її увага до деталей варта
особливого схвалення, бо разом із героїнею читач вчиться розуміти душу людини.
Вона читає людей, ніби книжки, точніше,вчиться такому читанню, бере собі
частинку чужого життя і досвіду. Може, і в цьому полягає її місія? Але дівчина
не розуміє цього. Вона – посередник, яка понад усе прагне змінити долю інших
людей на краще, допомогти, втішити і запевнити, що все буде добре. Постійні
відвідувачі кав’ярні нарешті щасливі. У них теж сталися зміни. Отець –
богохульник збирає старі ікони. Поет - невдаха надрукував свою книжку і
перестав бути невдахою. Мірка нарешті засміялася. А кухарка Неля починає
зустрічатися з учителем музики, якому подобається і Нелька, і її юшка. Головне,
що синові Нельки , Юркові, також сподобався вчитель музики. Він навіть
збирається грати на флейті.
Час дії – не пізніше кінця ХХ століття, бо у
цьому світі немає місця новітнім винаходам техніки, а спілкування майже
повністю живе. Тут не зустріти соціальних мереж чи мобільних телефонів, але це
додає книзі атмосфери вінтажу й акцентує увагу на психологічній стороні та
людських стосунках.
Кав’ярня на розі – це міфологічне перехрестя, де
сходяться долі. Іноді здається, що час у приміщенні кав’ярні тече інакше, він
магічний і має зовсім не такі характеристики, до яких ми звикли. Тим паче, що
власник кав’ярні – людина щаслива, бо ризикнула займатися тим, що любе її серцю
і приносить втіху.
Саме у таких місцях можна говорити про життя,
краще розуміти себе, а образи не викликають несприйняття. Тому не дивуєшся,
коли герої розмовляють про те, чим пахнуть міста, їхню енергетику і
самобутність. Водночас кав’ярня знаходиться поза часом, і свої головні вчинки
люди мають здійснювати за її межами. Це потрібно для того, щоб у власних очах
стати особистістю, знайти себе у житті. Вчинок – це крок уперед, хоча головна
героїня не відразу зважується на нього.
Читаючи цю книжку, відчуваєш запах кави і дощу ( у творі панує
осінь), записуєш мудрі думки, на які натрапляєш. Лідка , колекціонер книжок,
поет – невдаха, дядько Роман та інші – філософи, які досліджують цей світ і
помічають в ньому певні закономірності. Хоча все-таки найуживанішим словом є
«іноді»: це свідчить про непересічні ситуації, що нечасто повторюються. Ось
кілька цитат: « Іноді невідомі автори бувають цікавішими, ніж відомі. Бо ти не
знаєш, чого від них чекати. Це завжди схоже на маленьке відкриття, яке немовби
належить тільки тобі», «Іноді люди полюбляють створювати собі якісь перешкоди»,
«Усім у житті керує випадок. Він іноді може бути справедливим, а іноді сліпим»,
«Як каже дядько Роман, іноді варто ризикувати, щоб не жалкувати про втрачений
шанс», «Чому іноді наші почуття є настільки незбагненними? Майже як поезія…».
Коли закінчуєш читати книгу, починаєш розуміти,
що люди часом бувають дуже самотніми, навіть якщо мають друзів. Їм бракує
любові та розуміння, вони закриваються у собі. Від цього у них виникає багато
проблем.
Оксана Сайко торкається проблем, які турбують
юну душу дівчини. Це тема забутих книжок, загублених ікон, видання книжок, які
не розраховані на масового читача, проблеми батьків і дітей, проблеми
нереалізованості, надмірного фанатизму. Авторці чудово вдається передати внутрішній
світ дівчини з її переживаннями, ваганнями, хвилюваннями. Хоча Ліда із юних
років є досить самостійною, розумною, розважливою, але все-таки вона ще дитина
і замало власного досвіду. А тому потребує любові, підтримки, розуміння. В неї
добре серце й відкрита душа. Вона вміє співчувати і чути інших людей. А ще зі
своєю дитячою щирістю намагається допомогти. Дорослі кав’ярні часто стають не
найкращим прикладом для дівчини, але таким потрібним, щоб зрозуміти це життя.
Коли перегортаєш останню сторінку «Кав’ярні на
розі», розумієш, що люди – ті ж самі
книги, які можна читати. Розумієш, що кожна людина – то є окремий всесвіт:
самобутній, неповторний, зі своїми прагненнями та мріями.
Особливе місце у творі займає тема любові до
книги. Найкраще про це могла сказати лише авторка, тому пропоную вашій увазі
декілька цитат із повісті Оксани Сайко «Кав’ярня на розі»:
«Уже біля самої
кімнати, що слугувала в цьому домі бібліотекою, на мене війнув якийсь особливий
запах, притаманний тільки їй.
Переступивши
поріг, я мaло не скрикнула. Мені перехопило подих від захвату: я ще в житті не
бачила такої кількості книжок!» (5,с. 45)
«Чи можеш ти по-спрaвжньому володіти книжкою? Чи маєш ти на неї
вплив? Чи в змозі щось у ній змінити? Ці запитання здаються безглуздими, чи не
так? Але чи завжди можеш ти перерости книгу і осягнути її цілком? Іноді так.
Але є книжки, які тебе не відпускають…. У міру твого розвитку вона відкриває
тобі все більше й більше своїх смислів, того, що ти вже готовий осягнути, і чого
не помічав у ній досі. Проте завжди залишається і щось неохоплене, якась
маленька таємниця, яку тобі ще тільки належить пізнати. Отже, це вона, книжка,
дивним чином володіє тобою! Тому ця бібліотека не належить нікому. Мені просто
пощастило правдами й неправдами зібрати ці книжки, отримати їх, пізнати й не
більше.» (5,с. 48)
« Дивно, —
сказалa я, — що деякі книжки приречені канути у небуття… І чому так
трапляється? Одні залишаються, а інших забувають, згодом вони зникають зовсім…
Може, це книжки, що не мають справжньої цінності, може, вони не вартують того,
щоб залишитися з нами назавжди? Тому так і стається?
Колекціонер
промовив:
— Це не
завжди так. Я теж колись вважав, що провидіння мудре і справедливе, що йому
властиві справжні естетичні чуття і вишуканий смак, що воно вберігає усе
найкраще і найбільш гідне. Нездари щезають, а генії живуть вічно… Тепер я не
маю такої певності.
Бо існують ще й
невизнані генії, які є незнаними і назавжди втраченими для нас! І тут усе
зaлежить від простого випадку. Я знаю одного поета, найкращого
перекладача сонетів Шекспіра, якого і досі
належно не оцінено, тому він потерпає від бідності в якомусь селищі. Сумно, чи
не так? Справді, парадоксально — багато вартісного й цікавого кудись раптом
зникає, а посередність та тривіальність
тріумфують, розігріваючи й плекаючи ниці
інстинкти! Коли те, чого й близько не можна пускати до літератури, раптом бере
гору…» (5, с.49)
« Кожну книжку, яку, незважаючи на її
зміст, хоч раз прочитали, якою захоплювалися, а значить — відчували в такій
літературі потребу, варто зберегти. Хоча б для історії. Це навіть дуже
важливо!» (5, с.50)
«Пусте, будь-хто може висловлюватися щодо поезії
і мистецтва загалом, коли воно його зачепило. Головне бути щирим. І не
обов’язково при цьому бути знавцем, критиком чи професором.» (5,с. 55)
«Коли поезія здається чимсь незбагненним і ти
дивуєшся їй, тоді, мабуть, вона справжня, — заговорила я. — У
справжній поезії немає місця для брехні та фальші. Інакше вона не вразить,
не торкнеться душі.» (5,с. 57)
І наостанок. Працюючи над даною статтею, я, як і
всі сучасні люди, звернулася до Інтернет-сторінок. «Забиваючи» у пошуковик
питання , що стосуються книги, її ролі у житті людини, найтоповіші книги
сучасності та інше, я натрапила на дуже цікаву сторінку у «Фейсбуці».
Виявляється, є в Україні люди, які намагаються теж зібрати та розповсюдити
«забуті» книги! Та, звичайно, з допомогою мережі Інтернет розповсюдити,
обмінятися, купити, поспілкуватися про ту чи іншу книгу набагато простіше, ніж
це було яких років 15 тому. Можна скачати електронну версію улюбленої книги,
але багато хто надає перевагу паперовому варіанту. Тому прочитані – закинуті -
забуті книги повинні знаходити свого нового власника.
Книгу Оксани Сайко «Кав’ярня на розі» раджу
прочитати не лише підліткам, юнакам та дівчатам. Багато корисного для себе
можуть почерпнути й батьки, які виховують майже дорослих дітей. Адже дуже часто
і їм потрібна порада. Можливо, на своїх дітей вони зможуть подивитися з іншого
боку.
Читаймо і стаємо мудрішими .
Немає коментарів:
Дописати коментар