Уже вкотре перечитую Ремарка. З кожним поверненням його творчість сприймається по-іншому. Можливо, це через вік,а можливо, через те, якою є сучасність.
"На Західному фронті без змін" - роман, який щойно закінчила читати. Протагоніст роману Пауль Боймер -бувалий солдат. Потрапив на фронт із гімназійної лави. Не раз був поранений. Розповідь ведеться його устами, прийнята його світоглядом, сповнена його конфліктами: з дійсністю, з війною, з самим собою. Перша світова війна,події якої описані в романі, була не менш жахливою, ба, навіть страшнішою, ніж Друга світова. Вона була страшною, бо була ПЕРШОЮ. Вона була позбавлена будь-якої романтики. Коли під час Другої світової війни боронили Батьківщину,кожен свою, то у Першій - солдати з Німеччини з Австро-Угорщиною,так само як і Антанти, воювали за цілком чужі для них інтереси. Це якщо розглядати з історичної точки зору.
Насправді, то була жахлива м'ясорубка. Навіть патріоти розчарувалися. Усе це разом узяте породило специфічне явище, яке почали іменувати літературою "втраченого покоління".
Не так сприймаєш твір про війну, коли живеш у цілковитому мирі. Коли війна лише у літературних творах, коли гинуть чи поранені якісь вигадані люди. Зовсім по-іншому - коли твоя країна обороняється від ворога. Коли в твоє містечко привозять вантаж-200. Коли люди, стоячи на колінах вздовж доріг, проводжають героїв в їхню останню путь. По-іншому , коли бачиш горе матерів, їхні сльози, їх відчай, їхній нестерпний біль і справді - безвихідь, бо дитину не повернеш, не піднімеш. Залишиться лише пам'ять. По-іншому, коли бачиш молоденьких дружин , які прощаються зі своїми коханими востаннє. Зламані долі, розбите серце, нерозуміння того, як далі жити. У них - маленькі діти, які знатимуть свого тата лише зі світлини у фотоальбомі, або з фото на гранітному пам'ятнику на кладовищі. Війна - це горе, біда, сльози, жах, ненависть , зчерствіння душ, кров, розпач, біль, жорстокість.
Ось як передає Ремарка жахіття війни:
1."...наше покоління набагато чесніше, ніж їхнє; вони переважали нас тільки гарною мовою і спритністю. Перший же артилерійський постріл виявив нашу помилку і знищив той світогляд, який вони нам прищеплювали.
Поки вони й далі писали та виголошували промови, ми бачили лазарети й тих, що там помирали; поки нас запевняли, що служити державі - найвищий обов'язок людини, ми вже переконалися: страх смерті дужчий за все. Але від цього ніхто з нас не став бунтівником, ані дезертиром, ані боягузом,- вони ж так легко кидалися тими словами; ми любили батьківщину так само, як і вони, і мужньо йшли в атаку; але тепер ми навчилися розуміти, навчилися раптом бачити. І ми побачили, що від їхнього світу нічого не залишилося. Несподівано ми опинилися в жахливій самотності-і мусили самі собі давати раду"
2."Залізна молодь!молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми - молодь? То було колись. Тепер ми старі люди."
3." Тож ми скуштували, певне, всіх можливих видів казарменої муштри і не раз ревли з люті.... Та ми б мали себе за нікчем, якби підкорилися. Ми стали черствими, недовірливо ми, безжальними,мстивими, брутальними -і це було добре, бо саме тих якостей нам бракувало. ... Ми не зломилися, ми пристосувались."
4. "Минає година. Я сиджу і пильно стежу за виразом його(Кеммеріха) обличчя, раптом він схоче ще щось сказати. Якби він розкрив рота й заволав! Але він тільки плаче, відвернувшись до стіни. Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже, напевне, зосталося десь позаду; він кинувся сам на сам із своїм недовгим дев'ятнадцяти річним життям і плаче, бо воно залишає його.
Ніколи я вже не бачив такого тяжкого, розпачливого прощання з життям."
5." Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми, напівтваринами."
6." Шквальний вогонь, загороджувальний вогонь, вогневі завіси, міни, гази, танки, кулемети, гранати - все це слова, слова, але вони втілюють жах усього світу"
7." Ми хочемо жити, за будь-яку ціну жити; ми не можемо обтяжувати себе почуттями, які за мирного часу, напевне, прикрашають життя, але тут вони фальшиві."
8." Відпустку я уявляв собі інакше. ... Я вже не знаходжу собі тут місце, цей світ мені чужий.  ... Вони, звичайно, розуміють мене, погоджуються зі мною, але тільки на словах, тільки на словах, Ось у чім річ; вони це відчувають, але тільки наполовину; у них інше життя, інші справи, вони надто двоїсті, кожен із них не здатний відчути це всім своїм єством..."
9." Я кусаю подушку, стискаю пальцями залізне пруття ліжка. І нащо я сюди приїхав! На фронті я був байдужий до всього, часом втрачав усяку надію; бути таким я вже не зможу. Я був солдатом, а тепер усе в мені - тільки біль, суцільний біль за себе, за матір, за все, що таке невтішне і не має кінця-краю.
Не треба було мені їхати у відпустку!"
10." Яке ж безглуздя все те, що написано, зроблено, передумало людством, коли можливі такі речі! Яке ж усе брехливе й нікчемне, коли тисячолітня цивілізація не змогла запобігти тому, щоб пролилося ці річки крові, коли вони допустили існування сотень тисяч отаких катівень. Тільки в госпіталі видно, що таке насправді війна.
Я молодий, мені двадцять років, але в житті я бачив тільки відчай, смерть, жах та поєднання безглуздої легковажності з неймовірними муками. Я бачу, що хтось нацьковує народ на народ, і люди вбивають -мовчки, слухняно, по-дурному, не розуміючи, що роблять,і не відчуваючи ніякої провини. Я бачу, що найкращі уми людства винаходять зброю і слова, аби це тривало й далі, та щей у найвигадливіших формах. І разом зі мною це бачать усі люди мого віку, тут і за кордоном, в усьому світі, зі мною переживає це все моє покоління. Що робитимуть наші батьки й матері, як ми колись підведемося з могил, постанемо перед нами й задаємо звіту? Чого вони чекатимуть від нас, якщо ми доживемо до того дня, коли вже не буде війни? Довгі роки ми робили тільки одне-убивали,це стало першою професією у житті. Все, що ми знаємо про життя, зводиться до одного -до смерті. Що ж буде потім? І що буде з нами?"